З'явилися друг чи кохана людина — готуйся до зради
Пожив і зрозумів: усі зрештою сваряться й зрештою розходяться.
Витрачаєш статки на репетиторів, а діти тікають із дому, подружжя розлучаються, друзі зраджують чи ошукують. Навіть без таких крайнощів, якщо довго бути разом, вади людини неминуче проявляються. Те, чого спершу не видно, з часом видно все. Стосунків, що назавжди лишаться на моєму боці, якщо говорити тверезо, майже немає.
Людина за природою відчуває втрачене в десятки й сотні разів більшим за отримане; критерії добра й зла різняться залежно від покоління, статі й стану; бувають помилки; а самі закони чи середовище бувають структурою, що породжує сварки.
І все ж не можна жити, нікому не допомагаючи й нікого не люблячи. Може, це й безпечно, але це не людське життя. І тут постає дилема.
По-перше, якщо любиш, ключі переходять до чужих рук
Якщо любиш, та й просто якщо зближуєшся, твої особисті дані відкриваються.
Бачитеся щодня, листуєтеся щодня, нерозлучні, може, навіть ведете спільну справу — як тут не перейде? Певної миті ця людина знає моє приватне життя краще за мене самого. Мої слабкості, моє фінансове становище, слова, кинуті ненароком, людей, яких ми разом обговорювали, фотографії, роки листування. Коли все добре, усе це — доказ близькості. Це наші спогади й наш капітал.
Проблема — у мить, коли стосунки перевертаються. У мить сварки, зради чи розлучення через гроші ті самі дані змінюють свою природу. Спогади стають матеріалом, близькість стає зброєю. Речі під час розставання досить повернути, але інформацію, спогади й записи не повернеш. Вони лишаються недоторканими в голові й телефоні іншого.
І тоді настає найгірший випадок. Поширюють чутки серед знайомих, використовують слабкі місця, щоб написати заяву. Якщо на кону великі статки, одним позовом не обійдеться. Апеляція, касація, Верховний суд, а на додачу ще й цивільний процес. Решту життя проводиш у залі суду навпроти людини, яку колись любив найбільше. Найближча людина стає найнебезпечнішою.
По-друге, дилема любові й війни
ШІ каже: не віддавай свого вразливого місця й останнього ключа, але не можна дарувати саму любов, не віддаючи ключів. Сам шлюб від початку неможливий без передачі ключів. Бути разом щодня, відкривши серце й закривши дані, неможливо. А якщо через страх перед ключами відмовитися від любові, лишиться тільки безпечна самотність.
Навіть якщо хочеш обрати добру людину — у всіх різні етичні критерії. І хто першим покаже свій злий бік? Усі виглядатимуть ангелами. Ми живемо у світі, де навіть Samsung утрачає технології на користь Китаю через працівників, яким довіряв. Серця не видно. Тому й перевірити заздалегідь та відсіяти теж насправді можна лише до певної межі.
Тож життя, здається, зрештою тече трьома руслами. (1) Нікого не впускати й жити в безпеці самому, (2) любити в напрузі, готуючись до зради з кожним зустрічним, (3) або відкрити все й любити без огляду, щоб колись ускочити в багно війни.
Зрештою єдиний шлях, яким може йти людина, — середній: любити, готуючись водночас до зради.
По-третє, зустрів людину — готуйся до зради
Озираючись на своє життя й придивляючись до людей довкола, я побачив, що все життя вимазане зрадами.
Тому я часто кажу: «Вступив — одразу готуйся до роботи», «Влаштувався — готуйся змінити роботу», «Почав зустрічатися — готуйся до позову».
Звісно, треба берегти те, що треба берегти. Люби, залишивши собі одне місце, де зможеш піднятися, навіть якщо впадеш. Але не більше. Решту — віддай.
Ісус теж відпустив це. Релігійні провідники, які казали, що люблять Бога, хотіли вбити Його, і, добре знаючи, що Юда Іскаріот видасть Його, Він обмив йому ноги. Якщо навіть Бог нічого не міг удіяти з людською зрадою, що можемо ми? Ти що, вищий за Бога?
Тільки любити, не знаючи про зраду, — це наївність, а закрити любов через страх зради — боягузтво. Знати все про зраду, берегти те, що треба берегти, і все ж любити. Ось це гарне життя.
