Авалокітешвара спершу був вигаданим чоловіком
У буддійських храмах усі закликають Авалокітешвару (Гуаньїнь). Закликають Амітабху. Просять, щоб діти склали іспити, чоловік отримав підвищення, родина була здорова. Схема відповіді на молитву в буддизмі проста. Я прошу, істота на кшталт Авалокітешвари чує мій голос і відповідає своїм співчуттям та обітницею. Це так звана благодать (кап'хі).
Але є проблема. Ключової деталі цієї схеми — «істоти, що слухає», — у перші кілька сотень років історії буддизму не було. А раз не було того, хто слухає, не було й «благаю, дай мені».
Якщо перерити Палійський канон, який вважають найближчим до слів Будди, і перекладені китайською агами, Авалокітешвари там не знайти. Немає там і Амітабхи, і Чистої землі.
Парінірвана Будди припадає приблизно на V–IV століття до н. е. Перший китайський текст, де з'являється Амітабха, — «Пратьютпанна-самадгі-сутра», перекладена 179 року, а перший артефакт на індійській землі з вирізьбленим ім'ям Амітабхи — п'єдестал статуї з Матхури II століття, кушанської доби. Тобто він з'явився приблизно через шістсот років після смерті Будди.
Найцікавіше — стать. В Індії та ранньому Китаї Авалокітешвара був бородатим чоловіком. Потім, приблизно за доби Сун, він перетворюється на жінку. Близько 1100 року в Китаї поширюється історія про принцесу Мяошань, згідно з якою Гуаньїнь спочатку була китайською принцесою. Це історія, створена в Китаї, від якої в індійських текстах немає й сліду. Якби це була реально наявна істота, її стать і походження не змінювалися б від регіону до регіону.
1745 року японський учений Томінаґа Накамото в «Сюцудзьо коґо» стверджував, що сутри Махаяни проповідував не сам Будда: їх створювали наступні покоління, постійно надбудовуючи написане попередниками. Це так звана теза про те, що Махаяна — не слово Будди. І сучасна буддологія фактично визнає загальноприйнятим, що сутри Махаяни писалися протягом кількох століть після смерті Будди.
Уявімо механізм відповіді на молитву як машину. На вході — моя молитва, на виході — здійснення бажання, а пристрій посередині, що приймає й обробляє молитву, — Авалокітешвара. Але якщо цей пристрій історично не підтверджений, сформувався пізніше й навіть змінював вигляд від регіону до регіону, отже, машина працює без головної деталі.
То куди ж іде молитва? Раз одержувач не доведений, це лист без адреси.
А якщо це навіть не первісний буддизм, то що таке буддизм «благаю», який ми бачимо в корейських храмах? У корейських храмах поряд із головною залою стоять Сансінгак, Чхільсонгак і Самсонгак. Сансін — гірський дух корейських народних вірувань, а Чхільсон — культ Великої Ведмедиці. Ні те, ні інше не має стосунку до буддійських сутр. Це структура народної релігії, побудована на випрошуванні благ, що ввійшла в буддизм і живе з ним поряд. Навіть усередині корейського буддизму це критикують, називаючи «буддизмом благословень». Той буддизм, який ми знаємо, — «попросиш, і здійсниться», — радше наслідок змішування пізньої віри Махаяни й місцевої релігійності благословень, ніж буддизм Будди.
Насправді сам Будда прямо критикував думку, що бажання здійснюються молитвою.
У «Сутрі про бажане» з Анґуттара-нікаї Будда каже, що довголіття, краса, щастя, слава й народження на небесах — п'ять речей, яких хоче кожен, але отримати їх молитвою чи бажанням не можна. Якби їх можна було вимолити, у кого б їх не було? Щоб їх отримати, каже він, треба чинити відповідні діяння.
«Асібандхакапутта-сутта» із Самьютта-нікаї ще прямолінійніша. Брахманів, які стверджували, що коли молитися за померлого, він потрапить на небо, Будда питає: якщо кинути в озеро великий камінь і люди зберуться й проситимуть «спливи», камінь спливе? Камінь тоне за своєю вагою, а людина йде за своєю кармою.
Механізмом раннього буддизму була не «відповідь», а «карма». Мої вчинки — причина, і наслідок теж іде від мене. Немає посередника, який вислуховує й вирішує за мене.
Тут виникає дивна сцена. Перед статуєю Будди, який заперечував молитву, люди загадують бажання.
До того ж у ранньому буддизмі Будда ввійшов у повну нірвану. Як згаслий вогонь, він більше не втручається у світ перероджень. У «Питаннях царя Мілінди», що склалися на межі ер, цар Мілінда питає саме про це: який сенс у підношеннях, якщо Будда, уже ввійшовши в нірвану, їх не приймає? Відповідь ченця Наґасени така: Будда їх не приймає. Але наслідки створює саме діяння того, хто підносить. І наводить образ: навіть коли великий вогонь згас, люди розпалюють вогонь своїми дровами.
Навіть за відповіддю зсередини буддизму статуя не відповідає. Будда — не структура, що відповідає. І все ж люди моляться, очікуючи відповіді. А якщо бажання здійснилося, називають це благодаттю; якщо ні — кажуть, що забракло старанності.
Що ж це таке? Це не вчення Будди й не відповідь істоти, існування якої підтверджене. Віра, яка, побачивши результат, приписує його причину недоведеній істоті, — ось справжня природа молитви про здійснення бажань, яку ми бачимо сьогодні.
Читати оригінал (корейською) →
Але є проблема. Ключової деталі цієї схеми — «істоти, що слухає», — у перші кілька сотень років історії буддизму не було. А раз не було того, хто слухає, не було й «благаю, дай мені».
По-перше, Авалокітешвара, що з'явився нізвідки
Якщо перерити Палійський канон, який вважають найближчим до слів Будди, і перекладені китайською агами, Авалокітешвари там не знайти. Немає там і Амітабхи, і Чистої землі.
Парінірвана Будди припадає приблизно на V–IV століття до н. е. Перший китайський текст, де з'являється Амітабха, — «Пратьютпанна-самадгі-сутра», перекладена 179 року, а перший артефакт на індійській землі з вирізьбленим ім'ям Амітабхи — п'єдестал статуї з Матхури II століття, кушанської доби. Тобто він з'явився приблизно через шістсот років після смерті Будди.
Найцікавіше — стать. В Індії та ранньому Китаї Авалокітешвара був бородатим чоловіком. Потім, приблизно за доби Сун, він перетворюється на жінку. Близько 1100 року в Китаї поширюється історія про принцесу Мяошань, згідно з якою Гуаньїнь спочатку була китайською принцесою. Це історія, створена в Китаї, від якої в індійських текстах немає й сліду. Якби це була реально наявна істота, її стать і походження не змінювалися б від регіону до регіону.
1745 року японський учений Томінаґа Накамото в «Сюцудзьо коґо» стверджував, що сутри Махаяни проповідував не сам Будда: їх створювали наступні покоління, постійно надбудовуючи написане попередниками. Це так звана теза про те, що Махаяна — не слово Будди. І сучасна буддологія фактично визнає загальноприйнятим, що сутри Махаяни писалися протягом кількох століть після смерті Будди.
По-друге, якщо Авалокітешвара вигаданий, куди йде молитва?
Уявімо механізм відповіді на молитву як машину. На вході — моя молитва, на виході — здійснення бажання, а пристрій посередині, що приймає й обробляє молитву, — Авалокітешвара. Але якщо цей пристрій історично не підтверджений, сформувався пізніше й навіть змінював вигляд від регіону до регіону, отже, машина працює без головної деталі.
То куди ж іде молитва? Раз одержувач не доведений, це лист без адреси.
А якщо це навіть не первісний буддизм, то що таке буддизм «благаю», який ми бачимо в корейських храмах? У корейських храмах поряд із головною залою стоять Сансінгак, Чхільсонгак і Самсонгак. Сансін — гірський дух корейських народних вірувань, а Чхільсон — культ Великої Ведмедиці. Ні те, ні інше не має стосунку до буддійських сутр. Це структура народної релігії, побудована на випрошуванні благ, що ввійшла в буддизм і живе з ним поряд. Навіть усередині корейського буддизму це критикують, називаючи «буддизмом благословень». Той буддизм, який ми знаємо, — «попросиш, і здійсниться», — радше наслідок змішування пізньої віри Махаяни й місцевої релігійності благословень, ніж буддизм Будди.
По-третє, Будда заперечував молитву
Насправді сам Будда прямо критикував думку, що бажання здійснюються молитвою.
У «Сутрі про бажане» з Анґуттара-нікаї Будда каже, що довголіття, краса, щастя, слава й народження на небесах — п'ять речей, яких хоче кожен, але отримати їх молитвою чи бажанням не можна. Якби їх можна було вимолити, у кого б їх не було? Щоб їх отримати, каже він, треба чинити відповідні діяння.
«Асібандхакапутта-сутта» із Самьютта-нікаї ще прямолінійніша. Брахманів, які стверджували, що коли молитися за померлого, він потрапить на небо, Будда питає: якщо кинути в озеро великий камінь і люди зберуться й проситимуть «спливи», камінь спливе? Камінь тоне за своєю вагою, а людина йде за своєю кармою.
Механізмом раннього буддизму була не «відповідь», а «карма». Мої вчинки — причина, і наслідок теж іде від мене. Немає посередника, який вислуховує й вирішує за мене.
Загадковий механізм молитви
Тут виникає дивна сцена. Перед статуєю Будди, який заперечував молитву, люди загадують бажання.
До того ж у ранньому буддизмі Будда ввійшов у повну нірвану. Як згаслий вогонь, він більше не втручається у світ перероджень. У «Питаннях царя Мілінди», що склалися на межі ер, цар Мілінда питає саме про це: який сенс у підношеннях, якщо Будда, уже ввійшовши в нірвану, їх не приймає? Відповідь ченця Наґасени така: Будда їх не приймає. Але наслідки створює саме діяння того, хто підносить. І наводить образ: навіть коли великий вогонь згас, люди розпалюють вогонь своїми дровами.
Навіть за відповіддю зсередини буддизму статуя не відповідає. Будда — не структура, що відповідає. І все ж люди моляться, очікуючи відповіді. А якщо бажання здійснилося, називають це благодаттю; якщо ні — кажуть, що забракло старанності.
Що ж це таке? Це не вчення Будди й не відповідь істоти, існування якої підтверджене. Віра, яка, побачивши результат, приписує його причину недоведеній істоті, — ось справжня природа молитви про здійснення бажань, яку ми бачимо сьогодні.
